Принцип індивідуалізація виховання дитини не є новим, він має багату історію. Ще Й.Г.Песталоцці застерігав від будь-яких спроб «стригти всіх дітей під один гребінець». Цю ідею в різних формах та варіантах сповідували, розробляли й реалізували відомі педагоги минулого. Якщо педагогіка хоче виховати дитину в усіх відношеннях, то вона має насамперед пізнати її в усіх відношеннях – ця відома кожному сьогоднішньому наставникові юних заповідь К.Д.Ушинського має бути наріжним каменем у побудові стратегії виховного впливу на особистість дитини.

Принцип індивідуалізації виховного процесу усталився в дошкільній практиці. Система забезпечення життєдіяльності дитини в дитячому садку створює можливості для прояву і розквіту її індивідуальності. В гурті однолітків малий почувається рівноправним серед інших. І вже це розсуває рамки для особистих проявів у різних формах. Водночас рівність прав та обов’язків передбачає напруження власних зусиль та ініціативи для ствердження себе як особистості, що є могутнім природнім джерелом активності.

Завдання педагога полягає в тому, щоб ці нівелювальні тенденції проявлялися лише в межах необхідності та корисності для колективного співжиття. Ці межі повинні бути гнучкі і динамічні, щоб не перешкоджати задоволенню індивідуальних потреб та інтересів окремої дитини. В цьому основне завдання і разом з ти і складність індивідуалізації виховання дітей, яка полягає у гармонійному поєднанні розквіту індивідуальності кожного вихованця з розвитком діяльного, різноманітного за змістом колективного життя.

Поняття «індивідуальність» означає ту неповторну своєрідність статури, психіки, поведінки, творчих здібностей, інтересів певної особистості, яка відрізняє її з-поміж інших, схожих з нею, але не тотожних їй (зокрема, дитину серед однолітків.

Джерелом своєрідності рис кожного вихованця (і позитивних, і негативних) є або зовнішні чинники – характер дитини, умови родинного життя, або внутрішні – вроджені особливості психофізичної організації. Тож індивідуалізація роботи з вихованцем – це пильна увага педагога до нього й обережне, тонке врахування особливостей його характеру, звичок, інтересів та поведінки під час організації і проведення дитячих видів діяльності. Педагог повинен виявляти вміння застосову3вати загальні закони розвитку і виховання дитини певного віку. Деякі особливості дитини (негативні прояви типологічних рис у поведінці – наприклад, сором’язливість, замкнутість, нерішучість, ситуативні вияви грубості та вередування) стимулюють здоровий розвиток особистості і заважають активізувати власну творчу ініціативу в регламентованій і вільній діяльності, у щоденному спілкуванні з однолітками та дорослими, а тому їх слід поступово гальмувати, щоб допомогти дитині впоратися з ними.

Часом батьки і педагоги перебільшують значущість тих чи інших особливих досягнень дитини, захвалюючи її чи стимулюючи посилене вправляння в тому, до чого вона має здібності, запроваджують раннє додаткове навчання (музики, танцю, малюванню, іноземній мові тощо). Але це зазвичай, приводить до надмірного виснаження психіки, , відтак до значного зниження інтересу до діяльності, до якої дитину залучають.

Головна передумова успішного розв’язання проблеми – бездоганне володіння знаннями вікових особливостей фізичного та психічного розвитку дитини, а обов’язкова складова успіху – розуміння того, що їй притаманний свій власний розвиток, зумовлений низкою причин.

За джерелом свого походження індивідуальні якості дитини піддаються впливові. Це різні задатки, типологічні особливості, нервової системи (поєднання сили, рухливості, врівноваженості процесів гальмування та збудження), вроджені дефекти органів чуття і мовлення тощо. Хоча вони і не зумовлюють психічний розвиток, проте накладають на нього свій відбиток. Так, відповідні задатки сприяють розвиткові відповідних здібностей. Відмінності у здібностях – загальних і спеціальних – виявляються в темпах, способах та якості оволодіння дитиною тим чи іншим видом діяльності або певними знаннями.

Друга група індивідуальних особливостей менш стійка і більш мінлива під впливом умов життя і виховання дитини, її індивідуального життєвого досвіду. Це особливості пізнавальних процесів, характерологічні та моральні якості, емоційно-вольові властивості.

Основними методами вивчення її індивідуально-психологічних особливостей є спостереження, аналіз процесу і результатів різних видів діяльності і бесіда.

Найперший обов’язок вихователя – стати для кожного свого вихованця близькою людиною. Тільки це відкриває шлях до дитячої душі, допоможе налагодити з усіма малюками щирі стосунки. Лише педагог, який звик уважно спостерігати за кожною дитиною, аналізувати її поведінку в різних ситуаціях, зіставляти свої враження й без поспіху оцінювати поетапний поступ завдяки індивідуалізованому виховному впливові в умовах колективного співжиття, не скаржитиметься на труднощі спілкування з «вередуном», «упертюхом» чи «забіякою». Від нього батьки отримують прості і мудрі поради як оволодіти дитячою «химерою» і використовувати її дію в потрібному руслі.

Успіх у вихованні дітей залежить від власних зусиль педагога, від його фахової майстерності й, зокрема, від педагогічного такту: вміння в кожній конкретній ситуації знаходити таку форму спілкування з дитячим колективом і кожним його членом, яка стимулюватиме позитивні реакції вихованця.

Коментарi